Сучасний тлумачний словник української мови подає таке визначення поняття “голодомор”: штучний голод, організований у величезних масштабах злочинною владою проти населення власної країни. У самому цьому формулюванні, написаному на папері, вчувається загроза і приреченість. А у 1932–1933 рр. це моторошне слово набуло цілком реальних обрисів, стало страшною дійсністю для нашого народу.
Ідея заморити Україну голодом прийшла до радянського керівництва від самого початку колективізації: вже тоді стало цілком очевидно, що українське село добровільно не прийме рабську систему колгоспів. Більшовизм розпочав справжню війну проти населення, не гребуючи жодними засобами для досягнення своєї мети. Розкуркулення, репресії, терор – усе це повинно було упокорити і закріпачити селянство, загнати його в колгоспи. А вже на початку 30-х рр. радянська влада застосувала “важку артилерію”: розпочалася грабіжницька викачка зерна, яку гордо іменували “хлібозаготівлею”. Планові розміри хлібних поставок щороку збільшувалися, тоді як село дедалі більше знекровлювалося. Сила голоду зростала пропорційно визиску українського села. А ревні виконавці партійних доручень (так звані зобісти, вимітайли, собашники) пнулися з усіх сил, аби забезпечити виконання плану державних заготівель. Вилучали все зерно, в тому числі і посівний фонд, виконуючи розпорядження П. Постишева, якого Сталін напівжартома-напівсерйозно називав “головнокомандуючим голодом”: “Нужно посадить мужика на картошечку, а хлеб сдать государству вплоть до семян!”. Одначе незабаром черга дійшла й до інших продуктів харчування. Таким чином, відібравши у селян все їстівне, влада здавила український народ кістлявою рукою голоду.
Мимохіть пригадується вражаючий епізод із екранізації роману Василя Барки “Жовтий князь”: у розпал голодомору маленький хлопчик, уся родина якого загинула мученицькою смертю, зустрів у лісі сивого дідуся. Старий нагодував дитину юшкою і порадив: “Тікай звідси, хлопче, бо тебе з’їдять!”. – “Хто?”. – “Государство з’їсть!”...
І справді, Радянський союз був державою-людожером. Ретельно спланувавши голодомор, втіливши його у життя, вище керівництво ігнорувало будь-які повідомлення про високу смертність серед населення, про випадки канібалізму, про убивства і самогубства. А Сталін, упиваючись власною безкарністю і запахом невинно пролитої крові, радісно, немов знущаючись із приречених на смерть людей, волав із радіоприймачів, котрі були у кожному населеному пункті: “Жить стало лучше, товарищи! Жить стало веселей!”. Та на той час у багатьох українських селах нікому вже було його слухати…
Протягом майже 60 років тема голодомору була не те, що заборонена, а взагалі вважалася вигадкою буржуазного Заходу та злісним наклепом на прекрасну радянську дійсність. Тоталітарна преса, обережно торкаючись цього питання, винуватцями голоду неминуче називала куркулів і підкуркульників, розглядала цей жахливий злочин як історичну необхідність, але найчастіше просто замовчувала. Лише із проголошенням Незалежності у нашого народу з’явився шанс ліквідувати білі плями в історії.
Світова спільнота визнала голод 1932–1933 рр. геноцидом українського народу, тобто найтяжчим міжнародним злочином, який полягає у винищенні населення, в даному разі, за національною ознакою. Всі дослідники цього страшного явища переконані, що за своїм характером, політичними, економічними, генетичними наслідками штучний голодомор в Україні належить до найбільших актів геноциду, яких зазнало людство, нарівні із Голокостом. Так, наприклад, професор Гарвардського університету Роман Шпорлюк вважає, що “демографічна катастрофа 1932–1933 рр. буде з українським народом, може, навіть століття. Знищено біологічний потенціал народу”.
І до сьогодні ніхто достеменно не знає, скільки їх, новітніх мучеників, загинуло лютою смертю? Скільки українських сімей було вирвано з коренем з рідної землі? Скільки населених пунктів перестало існувати? За офіційними статистичними даними кількість загиблих досягає 7,5 млн. чоловік. Одначе пам’ятаймо популярний за радянських часів вислів: “Є брехня, нахабна брехня і статистика”. Можливість підрахувати реальну цифру безвинно закатованих жертв на сьогодні видається вельми сумнівною…
Звісно, прах мільйонів співвітчизників, замучених голодом, достукався ще далеко не до кожного серця. Мабуть, сучасній людині важко осягнути усю глибину загальнодержавної катастрофи, зрозуміти її значення, маючи у розпорядженні лише якісь аморфні цифри… Але не забуваймо, що за тими цифрами ховаються мільйони загублених життів, мільйони понівечених доль, гіркі сльози відчаю і нелюдські страждання…
Наразі для нашого народу надзвичайно важливим є осмислення тієї трагедії що сталася, усвідомлення її масштабів, відчуття генетичного зв’язку між поколіннями, відновлення історичної пам’яті, яку довгий час спотворювали і стерилізували. Тому безперечним досягненням є той факт, що в сучасному українському інформаційному просторі потроху з’являється тематична література: художня, дослідницька, науково-популярна. Укладаються Книги пам’яті, в яких зібрані спогади живих свідків страшних голодних років. Окрім того, вже кілька років поспіль, в останню суботу листопада, український народ перед усім світом складає скорботну данину пам’яті жертв Голодомору: вшановує загиблих хвилиною мовчання та запаленням свічок із настанням темряви.
Ми просто не маємо права забути своїх співвітчизників, яких у 1932–1933 рр. ковтнув сталінський геноцид, не маємо права пробачити цю наругу над мільйонами людських життів, не маємо права замовчувати жахливий злочин більшовицького режиму проти України і байдуже відмахуватися від минулого. Український народ зобов’язаний винести суворий вердикт інквізиції ХХ століття – радянському більшовизму. З цього приводу слушно висловився видатний український кінорежисер Сергій Параджанов: “… Як загоїти всі рани України? Смутні часи! А скільки вбивць було? А суд? Чи буде суд над ними? А скільки ж їх лишилося з чинами, пенсіями, віллами? Невже вони гадають, що все мине? О, ні! Народу пам’ять – неубієнна!”
Наостанок хочеться зацитувати кілька віршованих рядків, сповнених відчаєм і розпукою, які дійшли до нас із голодного 1933 року:
“Убивці, де ви? Чуєте, іуди?!
Сховайте сина, доки я засну.
Вас прокляли усі нещасні люди,
Тепер і я вас, нелюдів, кляну.
Облиште у сільраді могоричить,
Погляньте лиш: найстаршенький помер!
Навідайтесь. Ви ж тут бували тричі,
Чому ж бо не заходите тепер?
Нема що взять? Авжеж, уже немає,
Хіба що смерть чигає з закутків.
Нехай Господь прокляття не знімає
Із ваших душ вовіки всіх віків!..”
Можна вбити людину. Можна вбити мільйон людей. Можна переписати історію. Та не можна вбити людську пам'ять. Вона усе одно страшним прокльоном впаде на голови своїх катів!